10 клас
16 лютого 2021 р.
Українська мова
Розвиток мовлення. Особливості конспектування
Працюємо на уроці
Тема 11. ст.242
Тема 12. ст.243
Опрацювати теми усно. Із правил вибрати головне і записати в зошит.
Домашня робота
Підготуватися до контрольної роботи з теми" Фразеологія. Лексикографія. Морфеміка. Словотвір"
Українська література
Тема. Неоромантизм
Працюємо на уроці
Зробити конспект ст.155 (письмово)
Опрацювати (усно)
Неоромантизм як одна з провідних художніх систем українського модернізму к. ХІХ - поч. ХХ ст.
Динамічні літературні, культурні і політичні процеси на межі ХІХ іХХ століть формували нове, розмаїте і поліфонічне, художнє мислення - літературу ХХ ст. Прикметними ознаками його переломного характеру століть, з одного боку, усвідомлення літератури як певного національного та історичного типу культурної творчості, а, отже, усвідомлення її зв’язку з традицією, а з другого – заперечення існуючої літературної традиції, а на ґрунті цього – змагання різних тенденцій літературного й культурного розвитку.
Основні зміни в письменстві поч. ХХ ст. пов’язані передусім з появою українського модернізму, який починає активно розвиватися з кінця ХІХ ст.
Прикметною ознакою європейського модернізму стали пошуки універсального стилю й синтетичної образності. В Україні ці пошуки призводять до розгортання своєрідної неоромантичної стильової манери, охоплюючи елементи різноспрямованої стилістики (символізму, імпресіонізму, натуралізму, романтизму, неокласицизму), тяжіючи загалом до романтичного типу свідомості.
Слід зауважити, що романтичні тенденції завжди були притаманні українській літературі. На думку Ю.Бойка, українська література була “приречена” на романтизм завдяки специфіці суспільно-історичних та ментальних умов. Романтична традиція “ніколи не переривалася в українській літературі”, тому неоромантичні пошуки поч. ХХ ст. мали під собою ґрунт попередніх поколінь.
Романтичному типові творчості, що ґрунтується на художньому поєднанні минулого й сучасного, часовій трансформації образів і характерів, жанрово найбільш імпонують синкретичні жанри, зокрема драматична поема. В ній робляться, як зазначає М.Гуляєв, “широкі узагальнення, з минулого використовуються певні уроки для сучасного. Звернення до історії, до перекладу має тут цілком конкретні, сучасні цілі”.
Неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, - часом попри безнадійну ситуацію, - зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякдення (герой драматичної поеми Лесі Українки “У пущі” Річард Айрон). Герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів. Чітко окреслила сутність неоромантичного ідеалу О.Кобилянська у повісті “Царівна”. Письменниця наголошувала. що найвищий ідеал можна знайти лише в самій людині, але для цього слід передусім бути собі ціллю й “обробляти самого себе, з дня на день, з року до року; різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле, щоб не осталось дисгармонії ані для ока, ані для серця”.
Неоромантики зосереджувалися на дослідженні внутрішнього світу людини, через нього старалися прозирнути у світ духовний, трансцендентний (прикметне у цьому зв’язку зауваження Ольги Кобилянської про тенденцію нової літератури: “А тепер звертається все назад до душі і бажає зблизитися невидимому, тонкому світові”).
Зачинателем нових духовних та поетичних віянь доби, була ЛесяУкраїнка, свої шукання називала новоромантизмом.
Поетеса подає власне
визначення неоромантизму: “Старий романтизм прагнув визволити особу,
- але тільки виняткову, героїчну, з
натовпу... Неоромантизм прагне визволити особу в самому
натовпі, розширити її права, дати
їй можливість знаходити подібних
до себе, або якщо вона виняткова й притому активна, дати
їй нагоду підносити до свого рівня, не бути
в альтернативі вічної моральної самотності чи моральної самотності чи моральної казарми”.
Неоромантизм – стильова хвиля модернізму, що виникла в українській літературі на поч. ХХ ст., пойменована Лесею Українкою “новоромантизм”. Визначальною рисою неоромантизму, на противагу романтизму з його концептуальним розривом між ідеалом та дійсністю, виявилася конструктивна спроба подолати протиставлення цих конфліктно непереборних опозицій, завдяки могутній силі волі зробити сподіване, можливе дійсним, не опускаючи цього можливого до рівня інертного животіння.
Філософська основа неоромантизму.На початку ХХ ст. українська інтелектуальна думка асимілює (затвердженням С.Павличко) ряд досягнень світової філософської думки.
В.Пахаренко відзначає, що неоромантики мистецьки опанували здобутки нової філософії – концепцію волюнтаризму Шопенгауера-Ніцше, фройдизм із його увагою до позасвідомого, боротьби життєствердного і смертоносного полюсів у людській душі. Неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційне-інтуїтивне пізнання.
А.Берґсон трактує людину, як творчу істоту, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. У статті “Вступ до метафізики” філософ визначає можливість пізнання світу, але не в раціональний, а в інтуїтивний спосіб.
Новим для культурного й філософського осмислення ХХ ст. став естетичний феноменалізм Ф.Ніцше, який закладав підвалини естетико-індивідуального перелому раннього українського модернізму.
Водночас слід наголосити, що філософія Ніцше не була асимільована українською літературою в повному обсязі. Українським авторам імпонували окремі ідеї філософа.
Так, Ф.Ніцше ідеал “надлюдини” трактує через перспективу нового ціннісного сприйняття – як синтетичний образ, творчий принцип самого життя. “Вічне повернення” і “надлюдина” постають у Ніцше діонісійським синтезом, естетичною проекцією.
В українській літературі філософське обґрунтування модерної культури базувалося на переборюванні провінційності, народницької утилітарності, забезпечуючи перехід від етнографічно-побутової самоіндентифікації до культурної самосвідомості. Певною спільністю національно-культурних цілей модерного і народницького напрямків пояснюється особлива роль в українській літературі початку ХХ ст. елементів романтичної свідомості.
Прикметною ознакою європейського модернізму стали пошуки універсального стилю й синтетичної образності. В Україні ці пошуки призводять до розгортання своєрідної неоромантичної стильової манери.
Неоромантизм на цей період не оформився як цілісний творчий метод. Риси неоромантизму різні дослідники знаходять у вторах перш за все Лесі Українки, О.Кобилянської, а також у окремих творах М.Вороного та Михайла Коцюбинського.
Основні риси неоромантизму виявленні в літературі.
Неоромантизм отримує своє втілення на початку ХХ ст. Сучаснідослідники розглядаючи неоромантизм, виділяючи ряд його ознак: зокрема А.Войтюк, зазначає: “Художній синтез історії і сучасності, міграція літературних характерів – типів з епохи в епоху на основі поетичної аналогії взагалі характерні для романтичного типу творчості”.
Творчість Лесі Українки з позицій неоромантичної свідомості трактується односно як новочасна і сучасна (С.Козак). Новочасна, передусім тому, що намагається оживити національну правду про суспільно зумовлені людські долі шляхом усвідомлення тяжких моральних та національних випробувань людини, заплутаної в суворі обставини історичного процесу. Сучасною є творчість Лесі Українки, бо вона актуалізує минувшину, даючи можливість вибору концепції та особистої участі у “творенні історії”.
Центральне зерно неоромантики Лесі
Українки Ю.Бойко пропонує визначити так:
“Сильна інтелектуально, вольова, чуттєва особистість шукає розв’язок
основних філософських проблем життя не лише шляхом гострої
логічної аналізи, але й інтуїтивно, причому розв’язки останнім
способом здебільшого і є завершальними”.
Одне з центральних місць у неоромантичній творчості Лесі Українки посідає проблема морально-етичного вибору особистості. На думку відомої дослідниці Марії Зубрицької аспект вибору включає певні етапи:
- загострення конфлікту особи і загалу;
- усвідомлення особистістю сутності цього конфлікту;
- власне вибір, що базується на комплексі морально-етичних та світоглядних цінностей особистості;
- послідовне дотримання (або відмова) від шляху, зумовленого вибором. (“Кассандра”, “Одержима” – дотримання; “Осіння казка” – відмова).
Визначальним лідером нової генерації українських митців стала ОльгаКобилянська (1863-1942). Вона внесла в українську літературу нову неоромантичну стилістику. О.Кобилянська розробляла типи й моделі глибоко індивідуалізованого характеру, особливо жіночого (“Царівна”), досліджувала духовний смисл внутрішнього людського життя. Будучи близькою до романтичної німецької натурфілософії, О.Кобилянська тяжіла до творення власної індивідуальної філософії.
Так, популярну для української літератури тему природи й культури, народу й інтелігенції письменниця трансформувала в екзистенціальну проблематику духовності, яка протистоїть інстинктам (власності, заздрощів) й фатально залежна від них, починаючи від біблійного гріха аж до нового кола братовбивства (“Земля”). У великих прозових творах (“Через кладку”, “За ситуаціями”, “Апостол черні”) Кобилянська переосмислює традиційну для української літератури виховну проблему. Через розгортання різних життєвих конфліктів і ситуацій письменниця аналізувала ідеальну потенцію розвитку людського характеру. При цьому реальні вчинки і події вона занурює в духовний світ героїв, який відбивається в дзеркалі спогадів, поривань індивіда. Так виникала нова форма психологічної повісті, не схожої на традиційну повість-хроніку. Вона вбирала в себе структури ліричного щоденника (“Царівна”), діалогізованої оповіді (“Німба”). Відчутна іноді не співмірність різних планів розповіді, різностильовість вказували на освоєння нових моделей і рівнів прозового вислову, серед яких особлива роль належала неоромантизму.
Таким чином, неоромантична концепція слова, базуючись на здобутках новітньої філософії, ставить у центр художнього зображення передусім активну індивідуальність, що прагне волі (як свободи) й наділена волею (як волею до життя). Утвердження волюнтаристських концепцій поширюються на історично-суспільний та загальнолюдський контекст.
Неоромантизм як стильову течію характеризують такі ознаки:
1) зображення виключних людей у незвичайних обставинах. розкриття духовної величі людини; перенесення уваги на внутрішній конфлікт особистості;
2) розробка тем переважно з вітчизняної та світової історії, посилена увага до міфології, трансформація міфологічних сюжетів та образів, а також міфотворення;
3) інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, надання їм філософсько-символічного змісту;
4) протест проти фізичного, а особливо духовного гноблення особистості;
5) підвищена емоційність і виняткова напруженість зображення подій, ситуацій, обставин. характерів, звернення до морально-етичного вибору;
6) заперечення будь-яких правил і канонів, вільна побудова твору; використання синкретичних жанрів, особливо драматичної поеми;
7) емоційність, піднесеність мови, інтенсивне використання риторичних фігур, інверсій, гіперболічних тропів, символіки; ускладнення метафорики.
Естетичний ідеал: життя, що
підноситься над усім буденним, звичайним;
людина, виключна своїми психічними і фізичними якостями, здатна на жертву в ім’я власних ідеалів, батьківщини людства.
Домашня робота
Опрацювати підручник ст.155.
Немає коментарів:
Дописати коментар